140 років із часу заснування першого професійного українського театру
У 1882 році письменник і драматург Марк Кропивницький став засновником першого в історії України професійного театру, також відомого як “театр корифеїв”.
Подія ознаменувала настання “золотого віку” національного театру, його українізації та початку відокремлення від імперського впливу. Разом зі своєю трупою Кропивницький створив школу акторської та режисерської майстерності, піднісши український театр на значно вищий щабель професіоналізму.
Розповідаємо, як був створений Театр корифеїв, хто до нього входив, і ділимося цікавими фактами з мистецької історії найвидатніших діячів української театральної сцени.
Звідки пішло слово “корифей”
Корифеями називали провідних акторів у хорі давньогрецького театру. Вони промовляли від імені хору, коли тому доводилося брати участь у дії п’єси. Корифей здійснював контакт між акторами і хором, двома-трьома віршами проводив підсумок почутого монологу або повідомляв про вихід нового персонажа. З часом слово “корифей” набуло переносного значення – це провідна особа, світило в будь-якій галузі.
Назва ж театру пов’язана з книгою “Корифеи украинской сцены”, що була анонімно видана представниками київської інтелігенції у 1901 році. У ній Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Тобілевича та інших славетних акторів вперше називали “корифеями українського театру”.
Авторський колектив книги "Корифеї української сцени" спіткала трагічна доля. З приходом радянської влади частину авторів було репресовано, частина врятувалась в еміграції.
Як виник перший професійний український театр
Все починається з 1876 року, коли російський імператор Олександр II підписав Емський указ про повну заборону українського письменства. Разом з Валуєвським циркуляром 1863 року він мав повністю витіснити нашу мову з культурної сфери. Згідно з його положеннями, були заборонені книжки українською, викладання у школах, концерти і театральні вистави.
Але вже 1881 року пункт Емського указу про заборону українських п'єс переглядається. Нарешті після довгих років боротьби на тлі культурного відновлення української нації ми отримали можливість ставити вистави своєю мовою. Хоча й з певними обмеженнями: виступи українською чи польською мали йти лише після того, як актори виступлять із тією самою програмою російською. Проте цей крок “легалізував” існування українського театру.
Цим скористався Марк Кропивницький, завдяки якому вже з 10 січня 1882 року було поставлено п'єсу Шевченка “Назар Стодоля”. Проте художній керівник залишився незадоволений фаховим рівнем більшості своїх акторів. Вочевидь, вони не змогли б впоратися з амбітними завданнями Кропивницького.
Перша вистава "Товариства українських артистів під орудою М. Л. Кропивницького" (нам відомий як "театр корифеїв") відбулася в Єлисаветградському театрі 27 жовтня 1882 року.
Друга спроба втілити мрії Кропивницького розпочинається восени 1882 року. Марко Лукич в Єлисаветграді збирає трупу під назвою "Товариство акторів" – з цього моменту розпочався розквіт професійного театру в Україні. До його складу входили брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана –Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський), Михайло Старицький, Єфросинія Зарницька, Марія Заньковецька та інші. Чому ж театр – "професійний"? Усі артисти, крім природних голосових даних, мали ще й професійну підготовку. Кожен з них заслуговує окремої статті, але наразі ми не будемо зупинятися на них детальніше.
Окрім професіоналів в акторському складі, театр корифеїв тісно співпрацював із відомими композиторами того часу: Петро Ніщинський написав “Вечорниці” до п’єси Шевченка; Кирило Стеценко створив композиції до “Про що тирса шелестіла” Черкасенка. А Микола Лисенко став автором музики до 21 вистави “корифеїв” та 10 опереток, які разом охоплювали всі популярні жанри сценічної музики.
Серед найвідоміших постановок театру корифеїв – ”Запорожець за Дунаєм” Семена Гулак-Артемовського, “Енеїда” Котляревського, опера “Катерина” Миколи Аркаса, комічна опера “Продана наречена” чеського композитора Бедржіха Сметани тощо. Актори живо поєднували драму з комедією, музику з вокальними сценами і танцями. Їхні вистави були навіть популярнішими за імперський театр, тому виступи “корифеїв” із задоволенням дивилися в Москві та Санкт-Петербурзі.
Також Кропивницький створив у своїй садибі на Слобожанщині перший в Україні дитячий театр, в якому "акторами" були неписьменні селянські діти.
“Малеча” Старицького і “примачі” Кропивницького
“Театр корифеїв” розділився у 1885 році, щоб розпочати самостійний мистецький шлях.
З Кропивницьким залишається основний склад акторів – ”примачі”: Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Ганна Затиркевич-Карпінська. Їх перші театральні виступи почалися у квітні 1885 року з вистави “Чорноморці” в Єлисаветграді. Крім цього вони вперше вийшли на сцену з виставами “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Мартин Боруля” Карпенко-Карого.
Режисер вимагав від “примачів” життєвої правди на сцені, розкриваючи психологічні образи своїх героїв. Восени 1887 року група Кропивницького виступала в Московському малому театрі. Цей іспит мав неабияке значення для легалізації “малоруського” театру – і “примачі” з ним впорались, здобувши визнання серед імперських глядачів.
Старицький формує нову трупу, до складу якої увійшли переважно молоді актори (як він називав – “малеча”), проте за два роки існування колектив розрісся до 61 актора, 65 хористів та 32 музикантів оркестру. Старицький більше уваги приділяв фізичній складовій,в чому режисеру допомагав композитор Лисенко. На рахунку “малечі” багато опер, оперет і музичних драм, як-то “Чорноморці”, “Ніч під Івана Купала”, “Різдвяна ніч”.
Кропивницький не тільки талановитий драматург. Він, відчуваючи загрозу українській культурності з боку "панівної нації", своєю творчістю намагався розбудити національну самосвідомість українців.
Як режисер Михайло Старицький перш за все хотів передати на сцені етнографічну правдивість сюжетів, підкреслюючи дію відповідним художнім оформленням. На той час жодна театральна група, окрім Старицького, не могла собі дозволити робити окремі декорації до кожної вистави. Наприклад, історико-героїчну драму “Юрко Довбиш” супроводжували картини карпатських гірських краєвидів.
Останні роки існування “Театру корифеїв”
У 1900 році Микола Садовський створив власний народний театр, в якому ціни на квитки були значно нижчими, ніж в інших київських театрах, щоб звичайні люди також мали можливість подивитись вистави. Він дістав назву “Малоросійська трупа М. Л. Кропивницького під урядом М. К. Садовського і О. К. Саксаганського за участі М. К. Заньковецької” – з “корифеїв” до складу не потрапив тільки Старицький, який вже був тяжко хворий на той час.
Об’єднаний театр проіснував близько трьох років. Їхній останній виступ відбувся 1903 року в Полтаві під час урочистого відкриття пам’ятника Котляревському. Кількома місяцями раніше з “корифеїв” пішли Кропивницький і Заньковецька, після чого театр дістав назву “Малоросійська трупа під орудою Саксаганського і Садовського за участі Карпенка-Карого”.
Трупа Кропивницького, 1885 рік
У такому складі товариство виступало до смерті Івана Карпенка-Карого восени 1907 року, що стало тією трагедією, від якої колектив вже не зміг оговтатись. Власне театральна трупа продовжувала виступати ще сім років, до початку Першої світової у 1914 році, коли імперська влада царської Росії закрила не тільки театр, а й усі українські газети, журнали та книгарні.
Своєю плідною працею “корифеї” встигли дати поштовх подальшому розвитку професійного українського театрального мистецтва. Поєднання, здавалося б, непоєднуваних речей (драми та комедії – з мюзиклами, танцями, хоровим співом) був наповнений національної автентики, а значить був неподібним до жодного з тогочасних театрів.
