6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині народився Василь Стус
Поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.
Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально. “То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям”, – писав про нього Євген Сверстюк. Тому значення Василя Стуса більше, аніж талановитого поета, публіциста, перекладача й літературознавця. Він був і залишається “голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності”.
Факти з життя Василя Стуса.
Був наймолодшою четвертою дитиною в родині.
Коли Василю було три роки, батьки перевезли його до міста Сталіно (нині Донецьк).
Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився «занадто малим» за віком.
На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів. Шкільна медаль давала таку пільгу.
Самотужки вивчив латину. Добре знав німецьку мову. Читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською.
Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження.
1959-го року «Літературна газета» надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко.
З 1961-го року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки.
Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, стати директором школи. Але він відмовився і 1963-го року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тут він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.
4 вересня 1965-го року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. «Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», - так згадує той день Іван Дзюба.
За цей вчинок Стуса виключили з аспірантури. Після чого поетові довелося працювати на різних роботах чорноробом.
На похороні Алли Горської у грудні 1970-го Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Стус знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували усе, що відбувається.
Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. У 1968-му році він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих.
Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в СРСР.
Його поезії друкують у самвидаві або за кордоном. Збірка «Зимові дерева» побачила світ у Брюсселі.
1979-го року увійшов до Української Гельсінської групи.
Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання написав відмову від радянського громадянства: «…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».
Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими.
Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Це зафіксовано в «Хронике текущих событий» (Самвидав, Москва. - 1980. - № 58).
Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката». Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
12 жовтня 1980-го року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: «1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю…життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму «я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…».
10 січня 1983-го року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в самвидаві вийшли його нотатки «З таборового зошита».
Наприкінці серпня 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.
Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами.
Василь Стус став лауреатом Міжнародної літературної премії «Amnesty International».
Джерело: Інститут національної пам’яті
