40-річчя аварії на Чорнобильській АЕС: Що приховував КГБ?
Будівництво Чорнобильської атомної електростанції розпочалося в травні 1970 року. Від початку будівельних робіт у місті енергетиків Прип’яті було створено міський відділ Управління КГБ при РМ УРСР по м. Києву та Київській області. Поява структурного підрозділу радянських спецслужб була зумовлена стратегічним статусом новобудови. Об’єкт одразу поставили на особливий контроль радянського керівництва.
|
До відома: перші аварії на ЧАЕС сталися ще в 1978–1979 роках, відразу після запуску першого енергоблоку. Були також витоки радіації у 1982, 1983, 1984 роках. В архіві Комітету державної безпеки (КГБ) містяться документи про спорудження Чорнобильської атомної електростанції, її запуск у кінці 1970-х років, аварію та ліквідацію її наслідків. Документи доводять, що від самого початку спорудження цієї атомної електростанції було безліч порушень і крадіжок, будівельно-монтажні роботи виконувалися неякісно, технологічна дисципліна порушувалася. Все це врешті-решт призвело до аварії. “На окремих ділянках другого блоку Чорнобильської атомної електростанції зафіксовано факти відходу від проектів і порушення технології ведення будівельних і монтажних робіт, що може призвести до аварій та нещасних випадків”, – зі звіту КГБ від 17 січня 1979 року. Тільки від 1983 по 1985 роки на станції сталося п’ять аварій і 63 відмови обладнання. Останній подібний інцидент перед великою аварією стався в лютому 1986 року. |
Інформацію про техногенну катастрофу, спричинену вибухом і подальшим руйнуванням 4-го енергоблоку ЧАЕС, партійно-державним керівництвом СРСР і радянськими спецслужбами було відразу віднесено до категорії таємної. Звісно, чи не найбільш обізнаною з ситуацією на Чорнобильській АЕС структурою було КГБ УРСР. На момент аварії його очолював Степан Муха, а згодом – Микола Голушко. Як свідчать архівні документи, КГБ УРСР негайно взявся розробляти та впроваджувати комплекс спеціальних заходів із засекречування відомостей про аварію на режимному об’єкті. Це цілком відповідало тоталітарному режимові.
В одному з перших повідомлень Управління КГБ по м. Києву та Київській області, надісланих до КГБ СРСР 26 квітня 1986 року, зазначалося: “З метою недопущення витоку інформації, розповсюдження неправдивих та панічних чуток організований контроль вихідної кореспонденції, обмежений вихід абонентів на міжнародні лінії зв’язку”.
У перші дні після аварії керівництво КГБ УРСР, нехтуючи необхідністю інформувати населення про екологічні наслідки ядерного лиха, більше переймалося “перевіркою версії про можливий диверсійний намір”, залучивши до оперативних заходів 67 агентів і 56 довірених осіб. Багато радянських людей вперше почули про надзвичайну подію з “ворожих голосів” із Лондона, Вашингтона і Мюнхена.
| До відома: 27 квітня, о 23:00 данська лабораторія ядерних досліджень зафіксувала на Чорнобильському атомному реакторі аварію категорії МПА (Максимальна проектна аварія). Тоді ж різке зростання радіаційного фону зареєстрували і в Швеції. Наступного дня шведська влада мала дані про джерело забруднення і звернулася до Москви із вимогою надати пояснення. |
29 квітня, начальник УКГБ УРСР по м. Києву та Київській області видав розпорядження “про посилення роботи міськрайорганів в районах міста Києва та Київської області на підприємствах та установах для припинення спільно з партійними та радянськими органами фактів розповсюдження провокаційних та панічних чуток…” Так, наприкінці квітня-травні 1986 року оперативники райвідділів КГБ УРСР розшукував “базік” і “панікерів” – осіб, які збирали інформацію та поширювали “плітки” щодо подій на ЧАЕС.
Уряд СРСР розумів, що населення все одно слід інформувати, але мав усі інструменти, аби зробити це маніпулятивно, в дусі тоталітарної держави. Так, дозовано говорити людям про подію почали з повідомлення Урядової комісії, яке затвердили на першому засіданні оперативної групи політбюро ЦК КПРС 29 квітня. На її засіданнях регулярно розглядали і схвалювали тексти урядових оповіщень для радянської преси й урядів зарубіжних країн.
Для втаємничення масштабів трагедії владна верхівка примушувала Міністерство охорони здоров’я УРСР фальшувати діагнози променевих уражень. Із витягу зі звіту спецслужб за 11 травня 1986 року: “За даними Шевченківського РВ УКГБ адміністрація Київської області та 25 лікарень, ґрунтуючись на вказівці Мінздоров’я УРСР (нібито наказ № 24с від 11.05.86 р.) в історіях хвороб пацієнтів з ознаками “променева хвороба” вказують діагноз “вегетосудинна дистонія”.
30 червня того ж року КГБ СРСР спеціальним документом про захист відомостей про аварію на 4-му енергоблоці ЧАЕС ввів у дію перелік інформації, яку людям не можна було знати. Йшлося, зокрема, про справжні причини аварії, характер руйнувань та обсяги ушкоджень устаткування і систем енергоблоку й АЕС, радіаційну обстановку, фактичний стан активної зони реактора, ступінь враження людей на АЕС разом з відомостями про характер їхньої діяльності й особливості аварії, опромінення персоналу станції, ремонтного персоналу залучених організацій і населення та інше.
Незалежна Україна знала гриф “таємно” з усіх чорнобильських документів.
Пізніше партноменклатурники пояснять приховування правди про аварію благим наміром запобігання паніці, а то й заявлять, що всі вжиті ними заходи були вчасними і доцільними. Однак у ті дні вбивала не паніка, а радіація. Фальсифікація масштабів аварії, незнання, як поводитися, навпаки створили передумови для масового переполоху в столиці України. На початку травня кияни кинулися рятувати родини. На вокзалах, аеропортах біля кас утворилися величезні черги, переважно з жінок із дітьми. Найбільше паніка в Києві стала проявлятися 4-5 травня 1986 року.
Від міжнародної допомоги уряд СРСР взагалі відмовився. Проте вже в 1987 році звернувся до Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) щодо експертної оцінки кроків із ліквідації наслідків аварії.
